Проба пера

Чепенко Олег

Із записок Місячного мандрівника

Узгір’я. Зорі. Теплі хвилі.

До Місяця рахую милі.

Чи буде весело, одначе,

Зв’язати дні свої юначі

Із тим незнаним, сивим краєм?

Ось бачу сяйво понад плаєм.

Я ними йду, не озираюсь.

«Зірвати квітку цю?», - вагаюсь,

Бо затишок збуджу місцини.

А може, десь ростуть перлини?

Цього, на жаль, мені не знати,

Тож маю далі мандрувати.

Бо хто я тут? Лише піщинка,

У небі синьому хмаринка.

Не щастя людського візник,

А лиш звичайний мандрівник.

Гуріна Інна

Мой дом

Там мой дом вдалеке за холмом,

Там нагретая солнцем пшеница,

Там цветущие вишни кругом,

Там за лесом речушка искрится

Там пасётся оседланный конь,

Там вдали багровеет закат,

Там костра пламенеет огонь,

А весной журавли прилетят.

Там озёра прозрачней слезы,

Там счастливые дети кругом

Там не знают забот и нужды

Это всё Украина – мой дом!

Почему?

Куда летите, облака?

Куда вас гонит ветер?

Куда скажи, бежишь, река?

Но вряд ли нам ответят?

О чём ты плачешь , летний дождь?

О чём грустишь, куда уходишь?

Ты, снегопад, зачем идёшь?

Весна, зачем по миру бродишь?

Зачем, скажи, горишь, закат?

И почему ты угасаешь?

Куда , скажи, года летят?

Ответа почему не знаешь?

И, тишина, зачем в ночи?

Так почему бледна луна?

Куда , скажи, уходишь, жизнь,

Ты почему у нас одна?

Скидан Ярослав

Безсонні ночі

Нас голод тримав у полоні,

А ми все жили та жили.

Бо наші маленькі долоні

Тримали життя, як могли.

А холод обпік наше тіло

І душу морозом палив.

Як же тепла ми хотіли!

А він наче смерті хотів.

До того, нездужала мати,

Лиш Бог бачив муки оті.

А ворог хотів поховати...

Але врятували святі!..

І знову засяяли очі,

А руки тримали життя.

Та знову безсонні ті ночі

Все згадую, згадую я!..

Промінь

Сиджу біля вікна я і дивлюсь на сонце.

І бачу, як проміння його лагідно тремтить.

Ці золоті проміння б’ються об віконце

І посилають мені лагідний привіт.

Я відчиню віконце і впущу до хати,

Щоб гралося зі мною день і ніч.

Але настане вечір, він не захоче грати,

І я не розумію, в чому річ?

Він відповів мені тоненьким голосочком:

„Із сонечком за гору я сідаю,

Ховаюсь я далеко за лісочком

Й у темряві до себе шлях ховаю...”

Тікає день ясний від мого дому,

Не зупинити вже його нічим.

І він зникає. А мені, малому,

Лишається прощатися із ним.

Віннік Анастасія

***

Від болю не кричать...

Лише німіють,

Нездатні проронити ані слова.

Біль залиша печать –

Серця грубіють,

І вже тривожний спогад як полова.

І не болить,

Бо ж так здуріти можна,

Як груди пропікає порух кожний.

Від болю заґартовуються душі.

Віднині всі ми викувані з сталі.

Та все одно тікати завжди мушу

Від почуттів, ховатись якнайдалі,

Бо хоч до всього здамся я байдужа,

Всередині я сповнена печалі.

Від болю не кричать...

Лише німіють,

Нездатні проронити ані слова.

Привчись не помічать,

Як рани ниють.

Яка різниця? Не відчути знову

Нічого, окрім відчаю і жáлю.

Терпи, не намагайсь уникнуть болю.

Хоча усі ми викувані з сталі,

Насправді ж безпорадні – босі й голі.

***

Попрошу: налий мені м'ятного чаю,

Аби я не змерзла у плюс дев'ятнадцять.

Всміхаючись небу, я мовчки вивчаю

Твій погляд травневий у цвіті акацій.

***

Ти згадаєш мене, як наповниться день

Ароматом тонким матiоли.

А мене вже не буде ніде. Більш ніде...

Нi сьогоднi, нi завтра... Нiколи!

Так, мiй час вже минув:

I в буттi, й в небуттi

Не знайти менi мiсця вiднинi.

Лиш на мить промайнуть

Вiдбиттям почуттiв

Тi моменти життя швидкоплиннi.